Давним-давно в Карпатах жив добрий і мудрий дідусь. Він лікував людей і давав їм поради. Одного разу в горах прорвався з-під каміння струмок і потік до Чорного моря. З кожним роком струмок ставав усе більшим і повноводнішим. Тож люди прийшли до дідуся порадитись, як назвати річку. Дідусь запропонував їм кинути в річку камінь. Люди так і зробили, а сильною течією камінь понесло по дну річки. Коли він дійшов до моря, майже весь стерся. Тому річку було названо Дністер.
Знаєте. чому наша річка Дністром називається ? Колись у давнину тут, де тече Дністер, жебонів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього люди жили. Були серед них мисливці, бортники, хлібороби, скотарі. І мусили вони вести свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, чи щоб з ліку не збитися, кожний день позначали на піску, що був на берегах струмочка, мітками. Що не день, то нові мітки. По них люди знали, скільки часу треба чекати до весни, до розтелення корів чи окоту овець... Але одного разу струмочок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема. — Хто тут дні стер? — бідкалися люди. А хитріші відповідали: — Та хто ж? Струмок. З того часу і стали називати струмок, який "дні стер", — Дністер. Тепер це вже не струмок, а велика ріка, яка бере свій початок аж у Карпатах.з-під могутнього бука, де вода одного разу пробила кам'яну брилу і б'є догори водограєм. Давно це було, коли наш Дністер був мілкий і чистий. Один хлопець покохав дівчину. Вона була наймичкою у пана, а хлопець був сином воєводи. Батько і мати хлопця не хотіли, щоб проста наймичка стала дружиною їхнього сина. Молоді люди палко кохали одне одного і потай від батьків зустрічалися. Але якось на березі Дністра їх побачив пан, у якого дівчина була наймичкою. Він поспішив розповісти про побачене воєводі, який дуже розлютився і жорстоко покарав сина, розлучивши його з коханою. У відчаї дівчина кинулася з фортечної стіни у швидкоплинну ріку.
Коли юнак довідався про страшну долю своєї коханої, то він також кинувся у води ріки. Він довго ходив по її дну, сподіваючись знайти . хоч тіло дівчини, але марно. Коли він повергався додому, то люди побачили, що черевики в нього зовсім стерлися. Коли його розпитували, де ділися черевики, він відповідав: "На дні стер".
Від того часу ріка називається Дністер.
Давним-давно жив у наших місцях багатий удівець зі своїм сином. Коли син підріс, то покохав дуже гарну дівчину, але вона була бідна. Хлопець хотів одружитися з нею, але батько порадив йому не поспішати з цим, а помандрувати по світу, подивитися, як інші люди живуть. Перед дорогою батько змайстрував синові міцні дерев'яні черевики. Юнак, прощаючись зі своєю нареченою, заспокоював її, що. помандрувавши по світу і навчившись різних ремесел, він повернетья та одружиться з нею. попрощалися, і він пішов у тих черевиках, що змайстрував йому батько. А дівчина дуже сумувала за своїм коханим. Щодня вона виходила до невеличкого струмочка і гірко плакала. Від її сліз струмок ставав усе більшим і більшим, аж поки не перетворився у велику річку. Одного разу, коли дівчина сиділа на березі річки, здійнявся сильний вітер, хвилею змило дівчину на дно ріки. Це бачив рибалка, який на той час був на березі. Того ж дня повернувся з далекої подорожі і коханий дівчини Коли він довідався від рибалки, що дівчину забрали хвилі, то зразу ж кинувся у воду, щоб урятувати свою наречену. Згодом рибалки витягнули хлопця сітями, закликали його батька, щоб забрав свого сина. Але батько не впізнав його. — Коли мій син вирушав у дорогу, — промовив батько, — на ньому були дерев'яні черевики, а в цього хлопця їх нема. Тоді хлопець розплющив очі і відповів: — Ні, батьку, це я, твій син. А черевики я на дні стер. З того часу і назвали річку Дністер.
Кажуть, десь далеко в Карпатах є такий дід, що керує водами. Він їх тримає під землею і випускає лиш скільки треба, бо якби всі повиривалися на волю, то наробили б великої шкоди. А так ходять вони підземними льохами, дають поживу лісам, травам і навіть на високі гори просочуються. Люди кажуть, що то підшкірні води. Якось бігав там попід землею прудкий потічок, заглядаючи у кожний куточок, потрапив він на вузеньку щілину, виглянув на світ і ймився за очі; світло так його вразило, що мало не осліп.
Але згодом звикся, побіг до діда і став проситися на світ. Дід посварив пустуна, а коли уздрів, що той не жартує, став відраджувати, аби не йшов туди, бо на світі зле — взимку студено, а влітку душно, що люди будуть над ним збиткуватися. Але потічок так просився, що дід зрозумів: його вже ніяка сила не спинить. — Як так, то йди, — каже йому, — але про нас не забувай. Хто звідси виходить — назад не вертається, вода догори не тече. І ти будеш бігти, бігти, доки не добіжиш до моря. А як добіжиш, то воно тебе прийме до себе і вже не пустить. Потічок уже зібрався вибігати, та дід притримав його і каже: — Зачекай. На тобі два камінці, сховай добре. Як добіжиш до моря, покажеш йому, аби, воно знало, з якого ти роду і звідки. Потічок вхопив камінці і побіг, аж зашуміло. Дорогою почав людям служити. Вони клали млини, і він їх крутив, бо минати не було як. Жінки приходили зі шматтям, і він мусив їм його полоскати. Чоловіки приходили ловити рибу, і він уже не боронив, звикся з ними. Так він добіг аж до моря. Привітався з тими величезними водами, передав поклін від свого діда і став проситися, аби море приймило його до себе. Море зашуміло і каже: — Ну, добре, я тебе прийму, але мусиш сказати, як ти називаєшся. — Не знаю. — Ти не знаєш, але я маю знати, кого беру до себе. — Дід дав мені два жовтенькі камінчики, щоб показати тобі. — Покажи. Він — лап, лап довкола себе, а камінців нема. — Ви знаєте, я їх дорогою на дні стер. — На дні стер, то на дні стер, — сказало море. — Якщо так, то відтепер будемо називати Дністер.
